Подорож вихідного дня до Маньковець


Безперечно, кожен хто має ровер, зручний наплічник та бажання отримати заряд хороших емоцій, хоча б раз замислювався про «подорож вихідного дня», коли можна спакуватися смачненьким, захопити фотоапарат, залишити всі тривоги вдома і крутити педалі допоки вистачить сил.
Приблизно так виникла ідея написати невеличку статтю про цікавий маршрут, де необов’язково «вбивати ноги» докладаючи титанічних зусиль та проїжджати сотні кілометрів, але можна отримати чимало позитиву і порцію самовдолення від того, що чергова субота пройшла не за переглядом серіалу з банальним сюжетом.

Отож:
Маршрут: Бар-Маньківці;
Дистанція: туди і назад 33 кілометри;
Складність маршруту: любитель-велосипедист, який вже заробив кілька синців від падінь, впорається.



Найскладніша частина дистанції - це перший відрізок дороги від Бару до станції Бар (загалом протяжність складає близько 9 км). Чесно перераховуємо усі мінуси: пилюка, чимало машин, які обожнюють сигналити підкравшись впритул до велосипедиста, траса «під горба». Але все це переважує один величезний плюс: коли стомлений мандрівник повертатиметься до Бару ці вищезгадані 9 кілометрів для нього залишаться непомітними, адже по дорозі назад педалі крутити вже не доведеться, бо ровер фактично сам привезе вас до пункту призначення.
Станція Бар – чудове місце для коротенького перепочинку (особливо якщо ви забули покласти до наплічника щось життєвоважливе), далі з магазинами буде не густо, а ті, що траплятимуться - точно не здивують вас широким асортиментом товарів).
Одразу за станцією, у селі Міжлісся, при сонячній погоді можна упіймати кілька доволі непоганих локацій для фото: яблуневі садки з акуратним газончиком та своєрідний «тунель кохання» з дерев (правда асфальтове покриття там також бажає кращого).


При в’їзді у Маньківці вас очікує одразу два сюрпризи. Почнемо з приємного. Обаббіч дороги є акуратний лісок, який має доволі пристойний вигляд і поки ще не надто засмічений місцевими. Найкраще навідуватися туди навесні – гарний букет лісових квітів для вас забезпечений.  

 
Саме село доволі протяжне і, на жаль, вимощене бруківкою, тому рекомендуємо не мучитися та акуратно минути її попід бордюр.
Тепер щодо родзинки подорожі – закинутого Троїцького костелу. Трохи надихнувшись вікіпедійним описом розкажемо таке: село раніше  мало назву Тягин (певно через свою протяжність). Кажуть, що Маньківцями воно стало завдяки пані Маньці, яка проживала у маєтку в Чернятині.
Перша згадка про село зустрічається на початку XVI ст. Коли польська королева Бона Сфорца отримала 1537 році у власність Барське староство, вона для округлення своїх володінь виміняла в 1539 році Маньківці у Івана Свєрча на Гусятин і Кутковці. Маньківці належали до Барського староства і були власністю панів Виговського, Любомирського і Понінських. В кінці XIX ст. власниками Маньковець були польські пани Домскіє, на початку XX ст. належали — Вітославському, а потім власницею села стала М.Львова. В 1765 році був збудований дерев'яний храм на кошти прихожан, присвячений Покрові Пресвятої Богородиці. В 1882 році храм був розібраний. У 1789 р. в Маньківцях був побудований Тринітарський (Троїцький) костел летичівським судею Юзефом Демським.
Але відійдемо від історії та повернемося до реалій. Костел знаходиться на найвищій точці села (зручно для велосипедиста, правда ж?), на перехресті двох основних вулиць села. Поруч із ним є рештки дзвіниці, як спогад про минулу велич, також розвинулась окультурена, фарбована у патріотичні кольори зупинка для рейсових автобусів.
Усередені культової споруди давно оселилися птахи та гуляє вітер, стіни змальовані любовними посланнями, зате збереглись бокові сходи та масивні двері храму.  Однозначно, архітектурна пам’ятка вартує уваги та мук із бруківкою. Шкода тільки, що роки, а подекуди й «очумілі ручки», руйнують туристистично привабливу пам’ятку історії.  






Коментарі